Експедиція у село Біловіж до носіїв бортництва та до села Карпилівка, знане ткалями

Насичені та вельми плідні експедиційні вихідні директорки КЗ “Рівненський обласний центр народної творчості” РОР Ірини Рачковської

ДЕНЬ 1

Залучившись підтримкою начальниці відділу культури і туризму Рокитнівської селищної ради Юлії Кулакевич побували у селі Біловіж, що в Рокитнівській громаді там живе до десятка бортників і є капище часів князя Ігоря. Дуже унікальне і самобутнє село, подекуди навіть містичне. На деревах, що ростуть на кладовищах вздовж дороги у напрямку Рокитне-Біловіж висять величезні борті (вулики-довбанки) – їх розміщують тут через те, що ці дерева ніхто “не турбує”, нема шуму, руху, зайвих звуків. У місцевих дворах теж стоять борті – місцеві чоловіки активно розвивають цю древню традицію, що пов’язана з диким медом – екологічно чистим, лікувальним.

У кінці села, за кладовищем живе дід Юхим – Павлушенко Юхим Спиридонович, 1942 р.н., уродженець села Біловіж із внуком Вадимом, який переїхав до дідуся зі Сходу з початком повномасштабного вторгнення. Хлопець швидко перейняв дідове ремесло і активно допомагає старенькому із бджолами, веде блог про бортництво. У діда Юхима більше 20 бортних вуликів, кілька лишилося ще від діда, який передав справу свому сину, а син вже навчив Юхима і так від покоління до покоління. Бортництвом цікавляться і молоді хлопці із села – приходять додому до діда і Вадима, допомагають зі збором меду. Старенький погано чує, але охоче поділився секретами свого ремесла, дуже любить жартувати. Знає приказки – “До Миколи – то не пчоли”, відповідно і мед не той. Володіє вмінням виготовлення “жені” (шкіряний підйомник-інвентар для збору меду), але каже, що “зараз є яка-хоч проволка, або в сусида брав, алє, вона не така добра, як моя була”. Показав борть свого діда, якій далеко за сто років – її не використовує, а зберігає як пам’ять про діда і батька…

Дослідниця та науковець Валентина Давидюк, опікується біловіжським капищем і все, що до нього дотичне описує з іншими співавторами у книзі “Таємниця Поліського краю”.

“Дорога до капища непроста – через вузенькі стежечки і місточки над болотами. Саме місце досить розчищене, акуратне, величезні камені розміщені у відповідному порядку, відстань між ними однакова, з деяких уже проросли дерева, а деякі… покрали місцеві жителі на фундамент новобудов”, – описує місцину Ірина Володимирівна.

Та не так все й райдужно, як зазначила дослідниця, “ми ж у селі всі про всіх знаємо, і які жахливі історії тих сімей, які збудували свої хати на камінні із жертовника…” Пані Валентина неодноразово звертається до земляків не чіпати, не руйнувати, не знищувати історичне місце – якщо вже не через його релігійне значення, то хоча б через унікальну “родзинку” краю, яка має історичну цінність нашого народу.

За огорожею цього кладовища – територія старого, на якому залишився фрагмент давнього козацького хреста – вертикальна частина, а навколо – декілька таких само могильних каменів. А на дуже древніх покручених соснах – борті, у яких скоро знову почнеться активне життя бджіл – “божих мух”…

ДЕНЬ 2

А ви знали або чули, що село Карпилівка славиться своїми ткалями і їх тут чимало. А верстати місцеві жінки не просто бережуть, але й працюють на кроснах з листопада по травень – доки не почнуться активні господарські роботи. За словами однієї із знаних у селі ткалі Усач Любові Андріївни, 1964 р. н. тут традиція ніколи не переривалася і продовжується далі – у кого донька чи внучка, то обов’язково переймають досвід від старших, тут це як спосіб життя, хоббі, місцева мода. Сама Любов Андріївна перейняла ремесло ще змалечку від бабусі (мама теж ткала, але вперше техніку роботи спостерігала у своєї бабусі). Верстат теж від бабусі, хоча деякі деталі вже поновлені – зять навчився їх виготовляти та лагодити, бо у родині ткаль багато, то є біля чого ходити. Любов Андріївна все життя пропрацювала місцевою бібліотекаркою – має творчий підхід до орнаментики, техніки, підбору кольорів. Навчила ткати свою зовицю і тепер мають “родинну справу”, яку називають хоббі, відпочинком, віддушиною… Серед виробів майстринь – доріжки та рушники.

“У хаті панує атмосфера автентики, глибинності традицій та відчуття чогось сокровенного і таємничого – такого, як душа Полісся”, – ділиться відчуттями Ірина Володимирівна.

Юлія Анатоліївна зазначає, що традицію ткацтва у с. Карпилівка Рокитнівська громада готує до внесення у обласний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини з метою охорони, збереження, розвитку та популяризації традиції у громаді.

Дослідження традицій дозволяє краще зрозуміти минуле і сучасність, а популяризація сприяє їх збереженню та передачі майбутнім поколінням. Прекрасна ініціатива, колеги, всіляко Вас підтримаємо.

Фото Юлії Кулакевич та Богуслави Рачковської